Річниця повномасштабного вторгнення росії в Україну

Слово ректора Таврійського християнського інституту Валентина Синього до Дня національної молитви та річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Розмірковуючи про четверті роковини війни, я насамперед думаю про нашу духовну мандрівку в ці складні та водночас трагічні роки.

На початку війни ця мандрівка розпочалася з плачу. Ми разом читали псалми Давида, а саме псалми плачу та гніву з Книги Псалмів. У той час церкви також глибоко переосмислювали свою місію та служіння українському суспільству.

Потім ми, як народ, почали скаржитися та сперечатися з Богом. Ми ставили запитання про походження зла, про справедливість та про сенс страждання.

І тепер, у четверті роковини війни, я запитую себе: «Де ми сьогодні в нашій духовній подорожі?».

Ми переживаємо реалістичний песимізм щодо термінів війни.

Ми відчуваємо втому та емоційне вигорання.

Ми ніби проходимо через пустелю.

І перед нами постають відповідні питання: «Чи можлива надія без ілюзій? Де Бог у довгій війні, у довгій скорботі?».

Апостол Петро пише, що Бог дав нам спадок нетлінний, який зберігається на небесах (1 Пет. 1:4–6). Та коли людина втрачає майже все, то їй дуже складно говорити про небесний спадок. Вона не завжди може його відчувати. Але цей спадок зберігається силою Божою і саме він допомагає нам проходити через страждання та випробування.

У ці дні я молюся, щоб кожен з нас довірився Богові та зумів закинути якір нашої надії в небеса. Нехай цей якір надії допоможе нам не бути зруйнованими тут, на землі!